Млин знаходиться у селі Луполове, яке засноване у другій половині 18 століття. Наприкінці 19 століття власником земель навколо села був поміщик Констянтин Смирнов. Саме він і збудував у 1901 році прекрасну будівлю млина на березі річки. Варто зазначити, що Південний Буг в цьому місці тече двома рукавами, утворюючи острів. Млин звели на березі меншого рукава (лівого), який і крутив колеса

Будівля млина триповерхова, складена з каменю сірого кольору. Звели її у стилі модерн з елементами історизму.

За легендами місцевих Констянтин знайшов склад з кілька десятками золотих монет, за які й побудував млин. Обладнання на млині було доволі дороге привезене з Німеччини. На млині виготовляли сім сортів борошна.

У 1917 році  сім'я Смирнових намагалась зберегти млин, вони готові були відати все що було, щоб зберегти будівлю. Місцеві жителі намагалися їх уберегти та попередили про прихід більшовиків. Однак це їх не врятувало, Констянтина розстріляли.

На лівому березі Південного Бугу, в кілометрі на схід від селища Завалля, у діючому відкритому кар'єрі глибиною 250 метрів ведеться видобуток графітової руди. Заваллівське родовище: одне з найбільших у Європі.

Розробка родовища ведеться відкритим, кар'єрним способом. Воно було відкрите ще на початку 20-х років минулого століття. Крім своєї промислової цілі воно має гарний естетичний вигляд.

Поселення Панське з’явилося на цьому місці у 50-х роках під час створення Кременчуцького водосховища. Тоді, щоб з’єднати два береги Дніпра, поблизу Черкас насипали найдовшу в Україні дамбу, що має автомобільну та залізничну частини. А на третьому кілометрі для залізничників збудували станцію Панське. Назвали її на честь затопленого села, що розташовувалося на цьому місці до спорудження водосховища.

Перші згадки про село Панське, на честь якого було названо поселення, були у 1729 році. Відомо що воно входило до кропивницької сотні, переяслівського полку. За описами 1781 року в ньому було 97 хат. Воно знаходилося на островах посеред Дніпра, місцеві жителі здійснювали переправи між островами на човнах які вони називали "галяри". Село було знищенне та затоплене у 1958 році при наповненні водосховища.

Наразі в поселені живе близько 50 людей. Тут відсутній газ, та водопостачання, існує декілька колодязів з водою з Дніпра, та свердловина з непридатною для споживання водою. Дістатися можна на електричці яка зупиняється тут тричі на день.

Збудували черкаську греблю у 1961 році, для з'єднання лівого берега з Черкасами. На початку незалежності тут хотіли переробити наявні конструкції та добудувати ще один міст, але це залишилося лише в бажаннях.

У 2018 році навпроти поселення було споруджено оглядовий майданчик за 9 млн. гривень. На нього можна заїхати тільки коли вже їдеш з Черкас.

Бар - город в Винницкой области, который стоит посетить хотя бы за его прекрасное название, впрочем, имя это не единственное, что может заинтересовать в нём путешественников, странствующих по этим краям.

История города начинается с 14 века, когда Подолье завоевали литовцы. Селение назвали Ров - скорее всего по названию реки, которая и сейчас протекает там. Но в 1533 году в Ровский замок прибыла польская королева Бона Сфорца, выкупила все окрестные земли, приказала построить новый замок на другом берегу реки и переименовала город. Откуда же взялось такое странное название, спросите вы? Достоверной информации об этом нет, но место рождения королевы - город Бари в Италии, и нам кажется, что это слишком уж красиво для совпадения :)

Спустя сто лет, коронный польский гетман Станислав Конецпольский выбрал замок для своей резиденции. Но деревянная крепость не внушила ему досточно доверия, и он решил что замок должен быть болеее надежным и защищенным. Для реализации этого замысла был приглашен Гийом де Боплан. Здесь стоит немного отвлечься и подробнее рассказать об этом весьма незаурядном человеке.

Гийом де Боплан - военный инженер и картограф, родом из Руана, Франция. В конце 20-х — начале 30-х годов 17-го века, он был нанят польским королем Сигизмундом, как старший капитан артиллерии и военный инженер. Задачей Гийома было укрепить позиции Польского государства и усилить защиту от наступающих врагов. Чуть менее 20 лет инженер провел на территории современной Украины и приложил руку к постройке многих замков и других оборонительных сооружений, а также успел тщательно изучить её топографию и этнографию.
Результатом его трудов стала книга "Описание Украины". Это было первое детальное описание украинских земель, быта, обычаев и традиций обычных людей. Чуть позже, с помощью голландского гравёра Гондиуса Вильгельма им также была составлена первая и наиболее достоверная историческая карта Восточной Европы, на которой указана территория Украины. Вместе все эти наработки стали, фактически, новой эрой в изучении истории нашей страны.

Но вернемся к истории Барской крепости. Будучи опытным военным инженером, Гийом перестроил Барскую крепость по новоитальянской бастионной системе. Эскарпы – сторона оборонительного рва, развернутая к противнику, были облицованы каменными плитами, а уровень замкового двора повышен на несколько метров. Благодаря самым современным укреплениям прославленный на все Подолье Барский замок вместе с мощными укреплениями Бердичева называли "воротами польской Украины".

В 1648 году замок был захвачен знаменитым гетьманом Максимом Кривоносом, а какое-то время здесь резиденствовал и Богдан Хмельницкий. Перемотаем историю еще на век - в 1968 году в городе была превозглашена Барская конфедерация. К сожалению, это стало роковым событием для крепости - на Подолье прибыли московские войска с целью "усмирить" конфедератов, и практически разрушили замок, который с тех пор не восстанавливался.

Увы, все что осталось - это остатки каменных рвов и оборонительных стен, но  все же на территории бывшего замка есть объект, все еще представляющий интерес. Речь идет о Костеле Святой Анны. Построенный в самом начале 19 века католический храм является, возможно, одним из самых ярких примеров неоготики во всей Украине.

Напоследок, у костела есть приятный бонус - здесь можно самому звонить в колокола. По ощущениям, их слышно на весь город :)

Селище Стара Прилука Вінницької області вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1146 році.

У середині 1700-их Олександр Борецький побудував у Старій Прилуці палац з парком, конюшнею для породистих коней та капличкою. Його донька побудувала костел Святої Анни (1805р.) та Преображенську церкву (1819р.)

Сучасного вигляду палац набув за часів графа Сергія Мерінга, який був сином відомого і найбагатшого київського лікаря – Федора Мерінга. За легендою Сергій Мерінг у 1905 р. виграв одноповерхову будівлю палацу у карти, а потім вже добудував другий поверх. Перебудова палацу здійснювалась по проєкту Карла Маєвського після купівлі (Хоча багато посилань його називають Кароль Маєвський). Після перебудови палац почали називати «малим Маріїнським палацом», що не дивно, бо перебудова Маріїнського палацу (після великої пожежі) у 1868-1870 роках відбувалась саме під керівництвом академіка архітектури К.Маєвського.

Взагалі сім'я Мерінгів доволі цікава, їх батькові, знаному лікарю, належало в центрі Києва 11 гектар землі. У самому центрі міста! І все це завдяки ставці на ... безкоштовному обслуговуванні єврейської бідноти Києва. Платою за лікарську допомогу була інформація про те, що і де можна задешево купити. І Фрідріх (Федір) Мерінг, виходець із Саксонії, який прийняв російське підданство, скуповував все по дешевці, поки не досяг приголомшливого результату - майже 11 десятин в центрі Києва. Саме на його ділянці тепер розташовується така вулиця, як Банкова ...  

Інформація з блогу m-a-d-m-a-x

У минулому в унікальному парку кінця XVІІІ ст. знаходилися фонтани, статуї левів, зростали різноманітні рідкісні рослини. З тих далеких часів до сьогодні залишився лише фонтан, а також кілька цінних дерев з парку – блакитні сосни та ялини.

Відомо, що донька графа Сергія Мерінга нині проживає у США.  В колишньому палаці наразі міститься Староприлуцька спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат. Будівля потихеньку руйнується і чекає реставрації…

Один з найпопулярніших палаців у Вінницькій області. Побудований у стилі класицизму в другій половині 18-го століття. Побудував його французький архітектор Жозеф Лакруа. Палац було побудовано на замовлення Станіслава Щесного Потоцького.  Після другого поділу Речі Посполитої, щоб зберегти свої маєтки в Україні він зраджує Польщу і переходить на служіння Катерині II .  А після зради другій дружині,  закладає парк Софієвка в Умані на честь своєї 3-ї дружини.

Тульчинську садибу називали «подільським Версалем». Скромне до того містечко перетворилося на жваве місто з фабриками вогнепальної зброї, візків, сідел, сукна та полотна, столицю однієї з найбільших магнатських латифундій на Правобережній Україні. Власник мав репутацію доброго господаря, «справжнього доброчинця тих країв».

Перша згадка про Тульчин відноситься до 1607. У документі Львівського магістрату від 3 липня 1648 згадується виникло тоді королівське укріплення Речі Посполитої під назвою Нестервар, потім, після завоювання цієї місцевості турками, що перетворилося в Нестервар-Турчин, а пізніше у звичний нам Тульчин.

У 1975 році палац намагалися реставрувати, але реставрація так і не була завершена, а з 1984 року у палаці розміщується Тульчинське училище культури. Наразі у 2020 році палац дочекався зовнішньої реставрації, бо праве крило в аварійному стані.

Колись над входами знаходилися красива ліпнина, наразі від неї нічого не залишилося.

Коли підходиш до палацу увагу привертає табличка на фасаді що реставрація будівлі була проведена в рамці проєкт ЄС “Туризм – запорука динамічного соціально-економічного розвитку громад” у 2017 році, що вже досить незвично для історичних споруд в країні.

Палац закладений у 1770-1777 роках Франциско Грохольським на місці колишньої садиби батька Міхала Грохольського. Він побудований в стилі раннього класицизму, автором проєкту став німецький архітектор Лоренц Гедон.

Стилістика палацу була запозичена в італійських Архітекторів. Фасад прикрашений рельєфним фризом з гірляндами та черепами бика, які були символами роду Грохольських. В приміщені розташовано 43 кімнати. Наразі збережені історичні інтер'єри круглої та овальної кімнати (але ми там не були). Палац побудовано на найвищій точці місцевості, позаду нього знаходився парк, який наразі частково збережений, а з переду зелена галявина.

Онук Франциска - Адольф, був учасником Листопадового повстання 1831 року яке закінчилося поразкою і його заслали до Сибіру, але через кілька років він зміг повернутися і зберегти палац від конфіскації. Після смерті Адольфа палац перейшов до його брата Людгарта, учасника польсько-визвольного постання 1863 року, після якого російський уряд конфіскував маєток, а його самого врятував від Сибіру козак Іван Містота. За новим законом російського уряду від 1865 р. маєтки в Україні мали право купувати тільки російські підлеглі. Палац у Вороновиці придбав Микола Можайський.

Але невдовзі Микола трагічно помирає і власником маєтку стає його брат Олександра Можайський, який увійшов в історію як перший конструктор літака, він зміг злетіти на своєму літаку який як мотор використовував повозку з конями, саме цей повітряний змій став прототипом найпростішого планера.

Палац залишався в власності Можайських до більшовицької революції 1917 року. За часів Другої світової війни в приміщенні палацу знаходився аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ Третього Рейху. З 1971 року у палаці відкрили музей авіації імені Можайського, який до речі функціонує досі. Також у будівлі розташовується школа.

На цьому місці знаходився замок про який є згадки в літописах 1434 року, коли Хмільник відійшов до Польщі. У 18 сторіччі замок втратив стратегічне значення, та пізніше був розібраний при будівництві палацу, наразі від нього залишилася одна башта яка зараз використовується як приміщення краєзнавчого музею.

Російський дворянин Костянтин Ксідо прибув в кінці 19 століття в чині офіцера у Хмільник на службу в батальйон Казанського піхотного полку, який придушував Кармелюкові постання подільських селян. Він був досить бідною людиною і за порадою він зробив пропозицію немолодій графині Лєвашовій яка ж до цього була ще глухоніма, але яка обдарувала його титулом та своїми грошами, за які він побудував родинний замок у Хмільнику.

Двоповерховий палац був побудований відомим російським архітектором Іваном Олександровичем Фоміним у стилі неокласицизму із варіаціями епохи відродження. Цікаво що палац побудований на фундаменті колишнього замку. Північний фасад палацу обрамлений кам'яною плиткою, яка складає враження дикого каменю і має великий контраст с парадним входом, який виглядає наче маленький "Білий дім".

Палац будували в період з 1911 по 1915 рік після чого будівництво було призупинено через початок першої світової війни, та у 1917 році від'їзд власників до Константинополя. Багато нарисів та ідей Фоміна так і не були реалізовані.

У період радянського союзу палац використовували як: аграрну школу, електротехнічну школу, управління НКВС, а в кінці навіть як готель.

У Вінницькій області є палац, який досить погано зберігся до наших днів, але в нього є цікава історія.

Палац у Нападівці був закладений польським поміщиком Валеріаном Прилуцьким про якого є не дуже багато інформації, відомо лише що палац встиг змінити кілька власників до того як він потрапив у власність Наталії Протопопової.

Палац наразі несе назву видатного данського поета-перекладача Тора Неве Ланге який приїхав до російської імперії на запрошення уряду у 1870-х роках до Москви, вивчав російську мову та багато мандрував по територіях Росії, України та Бессарабії. В одній з цих подорожей він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Наталією Протопоповою, і з 1883 року палац стає його другим домом, куди він спочатку приїжджає майже щоліта, а потім оселяється до кінця своїх днів.

За своє життя Тор Ланге перекладає багато українських творів, віршів, пісень та історичних нарисів на данську мову, частина з яких стає потім данськими народними піснями та віршами.

Вийшовши у відставку, Тор Ланґе до кінця життя мешкає в Нападівці, де віддається, крім літератури, своєму давньому захопленню - ботаніці та вирощуванню різних сільськогосподарських культур, дивуючи місцевих агрономів. В одному з листів на батьківщину він описує, що вирощує в подільському селі цитрусові та навіть... ананаси. Щоправда, “під склом”.

Помер Тор Ланге 22.02.1915 та був захований у фамільному склепі Протопових, але згодом його перевезли до Копенгагену.

Під час радянського союзу будівлю використовували як приміщення школи, а в кінці коли він прийшов в аварійний стан закинули. Хоч палац і має охоронний статус він потроху руйнується і можливо незабаром від нього нічого не залишиться

Повертаючись з Вінницької області, неможливо проїхати повз цю маловідому, але мальовничу локацію: старовинний водяний млин на річці Рось.

У 19-ому столітті селом Круподеринці володів знаменитий дипломат, генерал-лейтенант Ніколай Павлович Ігнатьєв. Тут він збудував палац і, після виходу на пенсію, оселився у ньому з сім’єю, де прожив до самої смерті.

У 1896-ому році Ніколай побудував у селі водяний млин висотою у чотири поверхи на березі річки Рось. До її зведення на цьому місці розташовувалася будівля старого дерев’яного млину-круподерні. Саме завдяки круподерниці село отримало свою назву. Спочатку механізм млину працював завдяки течії річки, але пізніше, у радянські часи, стали використовувати електродвигуни.

У наш час млин не працює, потроху руйнується та обкрадається вже понад 30 років. Тим не менш, зберігся він непогано. Всередині можна розгледіти та помацати залишки дерев’яного обладнання, подивитися на дивні фігурні конструкції.

Поруч з млином розташований невеличкий півострів, що ідеально підходить для посиденьок на кшталт пікніка, аби насолодитися природою, річкою та заходом сонця.

Якщо пройти ще пару кроків від млина, можна знайти залишки того, що мало стати мініатюрною ГЕС, але від задуму залишились лише місток-дамба та стіни маленької цегляної будівлі. Шкода, що не всі архітектурні та промислові задуми були реалізовані, адже це впливає на загальний добробут села. Зате звідси відкривається гарний краєвид на водосховище 😊

Та як завжди в нас є невелике відео про цю місцину:

Лядовський Усікновенський скельний монастир – один з найстаріших наскельних монастирів України. У 2013 році він відсвяткував своє тисячоліття! В честь ювілею Укрпошта випустила поштовий блок з зображенням монастиря, а Нацбанк - колекційну монету номіналом 20 гривень. Сумно, що такий маленький номінал – краси на цілу тисячу! :)

Заснував чоловічий монастир Антоній Печерський – той самий чернець, що заснував Києво-Печерську лавру. Власне, за легендою, по дорозі зі Святого Афону до Києва, Антоній зробив зупинку на березі Дністра і висік у крейдяній скелі собі келію, яка й досі носить його ім'я. Якийсь час Антоній (у миру Антип) проповідував серед містян християнство, а після пішов далі – на Київ, залишивши за собою у Могилів-Подольську багато послідовників.

Крізь віки місцина росла, розвивалася. Наразі головним храмом монастирю є храм Іоанна Предтечі, коло печери якого просто долі на сонечку сушаться столітні людськи кістки :) Другий храм – це церква Святої Великомучениці Параскеви П'ятниці, а третій храм був створений на пам'ять про преподобного Антонія. Він розташований поруч із його келією і з’єднаний з нею печерним переходом.

Хоч монастир оманливо знаходиться на самому кордоні нашої країни, а за ним простягається поле, історія пам'ятки крізь віки була буремною, зі взлетами та падіннями.
Тисячу років тому по Дністру проходив торгівельний шлях від Галицьких князівств та Візантійської імперії до Скандинавських країн. Біля підніжжя храму часто відбувалися ярмарки, куди звозились товари з усього Поділля та Бесарабії.
Ченці храму не цуралися і політичного життя. Так саме ігумен Павло та троє монахів стали першими послами Богдана Хмельницького до царя Олексія Михайловича (Московсько-польська війна).
Найбільшого лиха монастир зазнав у радянські часи. По Дністру  вздовж кордону з Молдовою простягалася секретна лінія оборони, а монастир своєю вірою у Бога заважав більшовикам-атеїстам, тож у 1938-ому році поступив наказ підірвати історичну місцину.

Реставрувати храм своїми силами взялися вже у часи незалежності України ченці-добровольці з Почайнинської Лаври. Під час нашої поїздки у травні 2020-го року реставрація тривала і досі. Особливим інтерактивом був спуск крихким крейдяним схилом до території храму, внизу під крутим кутом махав хвильками Дністер :)
До будівель підведено електропостачання, усіляка цивілізація, поруч є гарний сад з пасікою.
З порад, обов'язково побувати тут на заході сонця - фантастичний краєвид! Беріть канапки, гітару та проведіть сонце красиво з видом на шматочок іншої країни. І перевірте усі налаштування роумінгу, бо оператори можуть подумати, що ви вже в Молдові :)

Та маленьке відео з місця:

Водяная мельница Потоцких, расположенная в живописном месте на реке Южный Буг между сёлами Печера и Соколец, была построена еще в позапрошлом веке, и находится в заброшенном состоянии уже почти 20 лет, но все ещё выглядит эффектно и продолжает привлекать туристов и других искателей приключений.

Для начала стоит рассказать в двух словах о роде Потоцких - ведь их наследие будет еще не раз встречаться в наших статьях. Потоцкие - графский польский род, получивший своё название от села Поток около Кракова. Представители родов Потоцких - государственные деятели, военачальники, деятели культуры - сыграли важную роль в истории Польши и Украины. Они основали первые благотворительные организации и возвели более сотни замков, усадьб и других предприятий по всей стране.  

К концу 19 века Потоцкие владели значительными землями в Подолье. Целые сёла выживали только благодаря работе на их предприятиях,
а мельница - лишь один из многих построенных ними объектов. Построили её по заказу графа Константина Потоцкого в 1899 году, для этого был привлечен немецкий (!) архитектор Ян-Гойра младший.

По тем временам мельница была очень мощной и технологичной, за сутки можно было перемолоть до 50 тонн зерна, а на случай обмеления реки рядом даже был проложен канал с системой шлюзов. В советские времена была переделана в гидроэлектростанцию, и обеспечивала электроэнергией близлежащие села. К сожалению, лишь немного не хватило сооружению до 100-летия, в 1992 году вмешалась не то стихия, не то человеческая ошибка - сильный пожар уничтожил все деревянные перекрытия, а крыша обвалилась внутрь здания. Тем не менее, стены из кирпича и красного камня, и даже некоторые элементы металлического декора вполне неплохо выглядят и сейчас.

После пожара существовали проекты реконструкции для создания музея, и даже гостиничного комплекса. Однако, как и многие проекты в нашей стране, все это так и осталось на бумаге. Впрочем, в данном случае, может это и к лучшему.

Совсем рядом, в селе Печера находилась роскошная усадьба Потоцких. Парк, в котором она находилась, заложил ещё в конце 17 века владевший тогда Правобережной Украиной молдавский воевода Георге Дука. Его замок не сохранился, но новые хозяева в середине 19 века построили свой дворец и значительно расширили территорию парка.
К сожалению, сейчас немногое осталось от былой роскоши. Почти в первозданном виде еще с момента заложения сохранилась прямоугольная планировка парка. Целых четыре ряда величественных, вот уже почти 300-летних лип ведут от главных ворот к дворцу. Увы, сам дворец был разобран в 1920 году большевиками, а на его фундаменте была построена Областная больница восстановительного лечения, которая функционирует и поныне. Лучше всего же сохранился мавзолей Потоцких - усыпальница, построенная не кем иным, как Владиславом Городецким.

Да-да, тем самым Городецким, автором дома с химерами, Николаевского костёла, и многих других сооружений в Украине, и не только. За постройку усыпальницы граф предложил известному архитектору круглую сумму, но тот, будучи давним другом семьи, от денег отказался. Нет достоверных данных, хранятся ли действительно мощи Потоцких в семейном склепе - по слухам, их перевезли на родину в Польшу. В советское время мавзолей использовался как кинотеатр(!), а сейчас это - костел Святого Андрея, по воскресеньям здесь проходят службы.

Также из парка можно спуститься к воде. Если вы будете здесь гулять - настоятельно советуем так и сделать. Мощь и красота Южного Буга завораживают - кажется, что можно вечно сидеть на одном из бесчисленных валунов, раскинутых по реке, и просто созерцать природу вокруг.

Видео с места

Ранее мы уже писали о Замке Терещенков в селе Червоне, которым владел Фёдор Терещенко. Но это было не единственным роскошным поместьем в Житомирской области принадлежавшим дворянскому роду Терещенков. В 1910-1913 году по заказу к тому времени уже вдовы Фёдора - Надежды Терещенко, была построена еще одна усадьба, а проектом занимался  архитектор Павел Голландский, известный, например, проектами университетов Карпенко-Карого и Гринченко в Киеве.

Дворец был построен в стиле итальянского ренессанса с использованием самых новых на то время технологий - бетона и красного кирпича. По специальному заказу из Италии был привезен цветной цемент, а внешная отделка была выполнена штукатуркой по кирпичу.

Фотографий замка, увы, сохранилось не много. Как видно по ним, здание было двухэтажным, с античными колоннами, украшенное лепниной из орнаментов в виде растений. Из интересных сохранившихся архитектурных изысков - барельефы с мальчиками-музыкантами, лепнина в виде цветочных гирлянд на втором этаже парадного входа, и фигурка в виде головы льва в центре над окном.

Место было окутано большим количеством смешных, и не очень легенд. Одна из них, например, гласит о том что Терещенко, будучи владельцем нескольких сахарных заводов, насыпал большую гору сахара на лужайке, чтобы его дочь смогла опробовать свои новые сани летом. Согласно другой легенде, здесь был спрятан клад семейства, который был найден в советские времена, а на вырученные деньги рядом был построен детский дом, который действует и сейчас.

К сожалению, время совсем не пощадило дворец. После революции 1917 года он был разграблен и практически полностью уничтожен.  Тем не менее, стены все еще хранят остатки былой роскоши и любви к красоте.
Совсем рядом протекает живописная река Тетерев, а также находятся одноименный каньон и дамба, но об этом как-нибудь в другой раз :)

Дендропарк Александрия является одним из старейших памятников садово-паркового искусства Украины, а также одним из самых больших дендрологических парков Европы (297 гектаров).

История парка начинается со времён Екатерины II, когда та выдала замуж свою камер-фрейлин, Александру Энгельгардт, за польского гетьмана Ксаверия Браницкого, который получил Белоцерковское старовство в подарок от царя Речи Посполитой, Августа Станислава Понятовского, в пожизненное пользование за придушение восстаний Колиивщины. Такой брак был политически выгодным для Екатерины II и прибыльным для Браницкого. т.к. у фрейлин было богатое приданое.

Александра Браницкая не была домоседкой, потому занялась управлением поместья и масштабным строительством парка (который получила в подарок в 1784 году), насмотревшись на лучшие парки Европы во время поездок с мужем.

Главенство в создании общего вида парка взял французский архитектор Мюффо. Далее над ним работали архитекторы и садовники Станге, Бартецкий, Витт, Енс, создавая парковые композиции. Часто растения для парка привозили с Польши, дальней Европы и всего мира. Главным зданием был зимний дворец “Аустерия”, который со временем стал основной резиденцией четы Браницких. Рядом был Монарший и Бальный павильоны. В парковой зоне были колоннада Эхо, китайский и арочный мостики, фонтаны, а вдоль аллей парка стояли вазы, мраморные и бронзовые скульптуры.

В планах застройки парка был мавзолей для князя Потёмкина, но после прихода к власти Павла I, от идеи пришлось отказаться, т.к. семья Браницких была под негласным присмотром, их не принимали во дворе за политические взгляды.

Многое было утрачено во время прихода большевиков (здания были разобраны на кирпичи, рубили гектарами столетний лес), советских перестроек и войны. Но с 1946-го года парк попал под защиту Академии Наук УССР, а с 1957-го начались реставрационные работы по восстановлению парковых сооружений и постройке новых.

Увы, дворец и бальный зал не вернуть, но сейчас Александрия выглядит ухоженно и красиво. Не смотря на плату за вход в 25 гривен, местные жители с удовольствием посещают парк на выходных даже в лютые морозы. Здесь есть где побегать, поваляться на снегу, покататься на санках (горки небольшие, но вызывают фурор у местной детворы), посидеть на лавочках у реки и даже устроить пикник. Количество открытого пространства, свежий воздух и огромные деревья вызвали у нас, столичных жителей, восторг. Такого в Киеве не найти.

Городище Новгород-Святополчев или просто Святополч - летописный город, основанный Святополком Изяславичем в 1096 году на Витичевском Холме в 60 км от Киева. В этот город перешли жители города Юрьева, который был сожжен половцами. На ряду с Трипольем и Халепьем считается одним из древнейших поселений Украины.
К сожалению город не смог долго просуществовать, и в 1223 году после битвы на Калке был одним из первых уничтожен в ходе моногольского нашествия.

На данный момент здесь находится село Витачев, раскинувшееся на крутых днепровских холмах.

Первыми на месте нас встречают ветряная мельница а также несколько памятных камней.

Надпись на камне на фото выше гласит, что в 1991 году здесь была возведена часовня. Считается что она была построена именно в том месте, где по мнению историков в 1100 году произошел известный съезд князей. На часовне, как и на камне красуется эмблема Украинской Духовной Республики, основанной писателем-фантастом и гуманистом Олесем Бердником. УДР - весьма романтичная организация, которая была запланирована как "свободная ассоциация-братство украинцев во всем мире, основанной на духовной консолидации, которая стоит над политическими, социальными, идеологическими и конфессиональными различиями".

Самым загадочным и привлекательным для эзотериков местом Витачева является гора Красуха - самая высокая точка Правобережной Киевщины. Первые упоминания о Красухе возможно сделал ещё в 375 году готский историк Иордан, который описал место гибели вождя местных готов Германариха, которое очень похоже именно на это гору. Также существует теория о том, что сын Германариха - Витимир на месте его захоронения насыпал высокий курган над Днепром, и назвал его "прекрасной скалой". На данный момент это обычное кладбище, но высокая энергетика этого места до сих пор привлекает людей.

Но главное - это, безусловно, фантастические виды на Днепр, которые вряд-ли смогут оставить равнодушными.

⠀⠀⠀